Дипломная работа (бакалавр/специалист) на тему Фольклорные традиции в творчестве Марка Вовчка

Содержание:

ВСТУП 2
РОЗДІЛ 1. РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ ІІ ПОЛОВИНИ ХІХ СТОЛІТТЯ 4
1.1 Умови і загальна характеристика розвитку української літератури ІІ пол. ХІХ століття 4
1.2 Слово усне і писемне: діахронія взаємин 13
1.3 Етапи фольклорно-літературної контамінації 28
РОЗДІЛ 2. ІСТОРИЧНА ПРОЗА МАРКА ВОВЧКА 42
2.1 Творчість Марка Вовчка у контексті розвитку української літератури ХІХ століття 42
2.2 Художні особливості історичної прози Марка Вовчка 50
2.3 Статичність змалювання любові в «Народних оповіданнях» Марка Вовчка 55
РОЗДІЛ 3. ДОСЛІДЖЕННЯ «НАРОДНИХ ОПОВІДАНЬ» МАРКА ВОВЧКА 72
3.1 Джерела та основні цикли «Народних оповідань» 72
3.2 Фольклористичність викладу у творах Марка Вовчка 84
ВИСНОВКИ 98
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ 102

Введение:

Актуальність теми. Творчість Марка Вовчка займає важливе місце в розвитку української прози ІІ половини ХІХ століття. Видатна письменниця демократичного спрямування продовжувала традиції народності української літератури і внесла в неї не тільки нові теми і жанри.
Оповідання та повісті Марко Вовчка сповнені м’якого ліризму і тонким, пройнятим серпанком суму, гумором. Ця письменниця зміцнила основи української соціально-побутової прози, а в галузі дитячої прози стала основоположницею. Вона піднесла ще вище авторитет української літератури і на світовій арені, оскільки її твори перекладені багатьма слов’янськими та західноєвропейськими мовами.
На сьогодні маємо низку цікавих літературознавчих праць, в яких відкинута вульгарно-соціологічна оцінка, позитивістсько-народницька, патріархальна система естетичних вартостей. Найцікавішими інтерпретаторами творчості Марка Вовчка І половини ХХ століття вважаються М. Зеров, В. Петров-Домонтович. У 1949 р. В. Домонтович створює романізовану біографію «Мовчуще божество», реконструюючи життєпис Марка Вовчка в ширшому контексті її доби. У «Романах Куліша» (1930) Домонтович пише про її «жоржсандизм», увагу до проблем жіночої емансипації, називаючи письменницю «Моцартом любовних історій шістдесятих років». Заслуговують на увагу також і монографії О. Герцена, І. Франка, М. Петрова, М. Драгоманова. У цих працях досліджується творча спадщина письменниці, подається аналіз того, якою мірою ідеї визволення жінки, що ними переймалися європейські інтелектуали «жоржсандівської» доби, відбиті у її власній біографії і творчості. Сучасні дослідження С. Павличко, В. Агеєвої, Н. Зборовської, Р. Чопика представляють М. Вілінську не стільки соціальним аналітиком, скільки тонким психологом, здатним відтворити будь-які переживання.
Актуальність роботи зумовлена потребою поглибленого вивчення художніх особливостей малої прози Марка Вовчка.
Мета курсової роботи — дослідити і описати художні особливості малої прози Марка Вовчка.
Відповідно до мети курсової роботи ставляться такі завдання:
1. Дослідити життя та творчість Марка Вовчка.
2. Дослідити творчість Марка Вовчка у контексті розвитку української літератури ХІХ століття;
3. Розглянути Художні особливості прози Марка Вовчка.
4. Вивчити стилістичні функції порівнянь у мові прози Марка Вовчка.
5. Дослідити своєрідність малої прози Марка Вовчка.
Об’єкт роботи — мала проза Марка Вовчка.
Предмет роботи — художні особливості малої прози письменниці.
Методи дослідження. У роботі використано такі методи: класичний описовий, філологічний метод, що полягає в розгорнутому, максимально повному описі наявних у творах художніх особливостей.
Теоретичне і практичне значення курсової роботи полягає в тому, що отримані результати дозволяють описати художні особливості творів, які письменниця використала для зображення тогочасної дійсності.

Заключение:

Творчість Марка Вовчка — класика української прози і відомої російської письменниці — позначена високим гуманізмом і справжньою народністю.
Марко Вовчок належала дотих письменників, що наслідували шевченківські ідейно-художні традиції та активно сприймали досвід реалістичної російської літератури й передової критики.
Аналізуючи індивідуальний стиль Марка Вовчка стало зрозуміло, що оповідна манера авторки ще й на сьогодні не втратила свого значення і залишається об’єктом для багатьох досліджень. В її творчому доробку було виявлено, що активними для вжитку виступають фразеологічні зрощення , порівняння, емоційні дієслова, різні засоби ритмічності в прозовій мові, емоційно-експресивна лексика, метафори різних типів (іменники, дієслова, прикметники), які сприяють типізації обставин та характерів, розкривають притаманні їм особливості: «утік не утік, а побігти можна», «очі зелені, як пляшка, так блищать», «ще чорти не бісилися навкулачки», «живим на небо лізе», «пан на всю губу», голова «виткнувся з дверей, …витріщився, …посатанів». Таким чином, в емоційному забарвленні мови письменника виявляються його ідейні позиції, особливості стосунків між персонажами, семантичне багатство слова. 3 цього погляду варта серйозної уваги мова оповідача, яка і в лексичному, і у фразеологічному відношеннях, а також і в синтаксичному — це жива розмовна народна мова, багата на порівняння, фразеологізми, яскраві синоніми, емоційно насичені дієслова. Серед її художньо-образних засобів провідне місце належить порівнянням, котрі поглиблюють соціальну або моральну виразність персонажів. Марко Вовчок відзначається широким використанням інтонації, мелодики та тактовності усної народної творчості в художній літературі, що веде в свою чергу до створення ритмічної прози ,якою написані майже всі оповідання і повісті авторки.
Твори письменниці близькі до фольклору, зокрема, до жанру казки, маючи характерні вступи і епілоги. На її творчість впливають епічні, ліричні, ліро-епічні жанри. Оповідання Марка Вовчка написані на основі народних легенд, пісень, казок. Так, «Сон» Марка Вовчка написано в дусі народних пісень та повір’їв про здійснення дівочої мрії про родинне щастя, ідеал жінки-селянки. Поряд з цим фольклорні жанри взаємодіють з традиційно літературними.
Так, письменниця користується ідилічним принципом картинності, вкраплюючи у текст мальовничі замальовки, іноді використовуючи ідилічні початки і для контрасту з трагічними закінченнями («Чумак»). Марко Вовчок опановує й новіші жанри, зокрема, оповідання – «долі», оповідання -»біографії», етюди, ескізи («Чумак», «Горпина»), саме у якій простежується тенденція відходу від побутописання «Народні оповідання» — збірка оповідань письменниці, яка зробил її відомою на весь світ. Основна тема оповідань — нещастя жінок. Хвилюючі, правдиві картини народного життя за умов кріпацтва, талановито змальовані Марком Вовчком в «Народних оповіданнях». Основним джерелом натхнення слугували народні перекази, народні пісні, побут селян та правдиві історії з життя людей. Загалом всі оповідання, що увійшли до збірки можна поділити на дві групи: реалістичні. («Сестра», «Козачка», «Одарка», «Горпина», «Викуп», «Отець Андрій») і реалістично-романтичні («Чумак», «Сон», «Максим Тримач», «Данило Гурч», «Свекруха»). Реалістичні оповідання позбавлені фантастики та пісенної героїки в сюжеті, а реалістично-романтичні змальовують родинний побут селянства — кохання, розлуку, нещасливий шлюб, взаємини дітей з батьками, братів із сестрами, чоловіків з дружинами і т.д.
Оскільки селянська тематика — серце «Народних оповідань», то авторка в своїх творах малює виключно сільську природу. В її пейзажах абсолютно відсутні описи бурхливої природи та описи панських покоїв. Отже, пейзажі Марка Вовчка — то велике досягнення української прози 50-х років. То пейзажі оригінально закроєні, тільки інколи стилістично зв’язані з фольклором.
«У всесвіті мені відомі лише дві прекрасні речі: зоряне небо над нашими головами і почуття обов’язку в наших серцях». Ці слова розкривають глибини душі видатної української письменниці Марії Олександрівни Вілінської (Марка Вовчка), яка писала твори українською, російською, французькою мовами, розмовляла сімома, а читала — десятьма мовами. Вона першою познайомила Європу з Україною, видавши свої твори у Франції. Уродженка Росії, Марія Олександрівна понад усе любила Україну. Перебуваючи в Саратові, писала, що «…весь Саратов віддала б за єдину стеблинку чебрецю, що росте на берегах річки Росі».
Романи і повісті Марка Вовчка кінця 60-70-х років присвячені насамперед двом злободенним на той час завданням — художньому розвінчанню напускного «демократизму» балакунів із панівних сфер і показу становлення «нових людей», борців, відображенню демократичного руху й у зв’язку з цим осмисленню ролі та місця жінки в громадсько-політичному житті.
Особливе місце в творчості Марка Вовчка посідає історико-героїчна тема. Художня розробка історичної тематики в ту добу за традицією вважалася прерогативою романтичного напрямку. До історичного минулого українського народу письменниця підходила також із романтичних позицій. Марко Вовчок створює романтичні повісті «Кармелюк», «Маруся» та оповідання «Невільничка».
Письменниця співвідносить зображені історичні явища героїзму з сучасними суспільно-політичними проблемами, активізуючи й спрямовуючи думку читача.
Зображуючи Кармелюка у однойменній повісті, письменниця не ставить завдання точно відтворити біографічні дані його як історичної особи, а йде за народними переказами, легендами й піснями. Для історичних повістей і оповідання Марка Вовчка характерні віднесення героя до ідеалу, емоційність і яскравість стилю, введення пісенних уривків у текст твору.
Також, важливою прикметною рисою історичної прози Марка Вовчка є те, що особливості епохи передаються в ній переважно через фабулу й долю героя; історико-конкретних реалій суспільного життя у неї небагато.
Однією з ознак художньої структури творів традиційно залишається протиставлення. Пейзажні малюнки в Марка Вовчка невеличкі, лаконічні, що пов’язано з уснопоетичною традицією; вони призначені для того, щоб відтінювати почуття, настрої героїв або подаються як контраст до картин тяжкого життя селян.
Поетичні характеристики найчастіше даються короткими штрихами, опис зовнішності позитивних героїв гармоніює із загальною характеристикою цих персонажів.

Фрагмент текста работы:

РОЗДІЛ 1. РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ ІІ ПОЛОВИНИ ХІХ СТОЛІТТЯ
1.1 Умови і загальна характеристика розвитку української літератури ІІ пол. ХІХ століття
У другій половині 19 ст. українська література розвивалася в несприятливих соціально-побутових умовах, головним чином через гоніння російського царату на українську мову (Валуєвський (1863) та Емський (1876) укази). У той час була створена плеяда виняткових письменників-патріотів та учнів Т. Г. Шевченка. Видатним представником літератури демократичного лідерства був український письменник Марко Вовчок (М. Вілінська, 1833 — 1893). Вже у своїй першій книзі «Народні оповідання» вона гнівно засуджувала кріпосне право і з великою прихильністю відтворювала образи звичайних робітників. У пізніших оповіданнях, повістях, романах письменник яскраво зображувала масу проти гнобителів, висвітлювала духовну бідність провінційної парафії, створювала барвисті образи захисників робітників [1 с. 117].
Першу модель реалістичного суспільно-повсякденного роману — «Люборацькі» створив талановитий письменник-письменник А. Свидницький (1834 — 1871). Його поезія пронизана революційним пафосом. Яскравим антикріпосництвом є праця С. Руданського (1834 — 1873). У «Співаках» він викрив негативні звички українця, з великою симпатією проявив інтелект, винахідливість своїх кращих синів і дочок. Його мелодична лірика отримала велику популярність.
70-ті та 90-ті роки 19 століття ознаменувалися приходом нових талановитих письменників в українську літературу. Серед них був І. Нечуй-Левицький (1838 — 1918), який створив понад 50 художніх творів: повісті «Бурлачка», «Кайдашева сім’я», «Микола Джеря», «Афонський пройдисвіт», п’єси «На кожум’яках», «Маруся Богуславка», історичні романи «Князь Єремія Вишневенький», «Гетьман Іван Виговський» та інші проти соціальної несправедливості, героїчних і трагічних сторінок історії України.
Видатним представником писемності був Панас Мирний (П. Руденко, 1849 — 1920), який став першим творцем романів та соціально-психологічних оповідань. Багато творів, що увійшли до скарбниці світової літератури, належать Панасу Мирному. По-перше, романи «Чи ревуть реви, як ясла повні?» Твори Панаса Мирного сповнені тепла для українського народу, пронизаного демократичною ідеологією.
Плідно працював у галузі української літератури Борис Грінченко (1863 — 1910). Новеліст, поет, драматург, перекладач, публіцист, критик, педагог, фольклорист, етнограф, мовознавець, редактор, громадський діяч — це широке коло його діяльності. У багатьох творах майстер слова реалістично зображує дійсність, оспівав борців за волю українського народу, виступав за їх краще життя. Великою заслугою Б. Грінченка була підготовка та видання «Словника української мови» у 4-х томах.
П. Куліш (1819 — 1897) зробив важливий внесок у розвиток української літератури. У ряді поетичних, прозових, драматичних та белетристичних творів він із великою прихильністю зображує боротьбу народних мас проти польського шляхетського гніту, переконливо відтворюючи життя України за часів козацтва та гетьманщини. Він виступав за збереження основ народної моралі, проти роздержавлення українського народу. Подібні позиції посіли письменники А. Кониський, Д. Мордвець та Олена Пчілка (О. Косач).
У 90-х роках 19 століття розпочав літературну творчість М. Коцюбинського (1864-1913). Вже у своїх перших творах («Ціна дорога», «За загальне благо» тощо) він майстерно відтворює вражаючі образи життя робітників, його прагнення до свободи. Блискуча поетеса Леся Українка оголосила себе патріотично-оптимістичною працею (Л. Косач-Квітка, 1871 — 1913). Затята патріотка України, вона присвятила весь свій талант служінню інтересам пригнічених корінних народів. Не лише у творчості був революційний діяч видатний поет, талановитий публіцист та літературознавець П. Грабовський (1864-1902). Тому царизм тримав його в тюрмі та на засланні, де він помер у силі своїх творчих сил. Наприкінці 19 ст. створив низку історичних оповідань у формі літопису М. Грушевський. Твори з цього приводу А. Кащенко, О. Левицького також були популярними.
Культурні діячі зі сходу України підтримували тісні зв’язки з Галичиною. Письменники Наддніпрянщини, яким не було дозволено друкувати твори українською мовою в царській Росії, відправляли їх до галицьких видавництв. У дружніх стосунках із братами з Наддніпрянщини був І. Франко (1856-1916) — український письменник, який плідно працював у всіх жанрах літератури, слідкував за світовим літературним процесом, спираючись на свої чудові ідеї творів, задля яких він важко боровся як критик і політичний діяч. Діяльність франко-поета чи не найяскравіша. У Львові видані його збірки поезій «З вершин і низин» (1887), «Зів’яле листя» (1896), «Мій Ізмарагд» (1898). «З днів журби» (1900) та інші, пройняті революційними ідеями. Епоха розвитку українського письменства — проза І. Франка. Користуючись здобутками вітчизняної та зарубіжної літератури, письменник збагатив українську прозу новими проблемами та образами, та вивів її у світ. У прозі Франка виділяються такі цикли: бориславські оповідання та повісті, твори з життя села, тюремні оповідання, дитячі, сатиричні твори, казки, оповідання та повісті з життя інтелігенції. Під впливом І. Франка українська література в Галичині ожила і стала на шлях загальноєвропейського розвитку. Багато сучасників І. Франка, галицьких письменників.